Серед загальної метушні край вербової балки виділялося кілька степовиків у багатих половецьких халатах. Мабуть, то була ханська старшина. Час від часу то один, то інший прикладав долоні до рота і щось вигукував. Не інакше, віддавав накази своїм людям.
За спиною пишноодіжної старшини переминалася на конях сотня дебелих половців.
— Ого, скільки їх набігло! — почувся за спиною голос Поповича. — Не тисяча, а добрих півтори набереться!
— Потім порахуємо, — нетерпляче повів плечем Муровець. — Ти краще скажи, де нам зручніше вдарити?
— Звісно, де, — розважливо відказав Олешко, втішений тим, що сам Ілля Муровець цікавиться його думкою. — Битися одразу з усіма нам не під силу, а от відтягти на себе частину половців, як каже той Хижий, ми таки зможемо. Гадаю, що он з тієї відноги, — він кивнув праворуч, — дуже зручно засипати стрілами і тих половців, що пробираються до гавані, і тих, хто товпиться перед воїньськими ворітьми...
— Це ти гарно придумав, — похвалив його Муровець. А тоді рішуче, наче припиняючи всі суперечки, ляснув себе по коліну величезною долонею і вирішив: — Отже, так. Спершу ми наскочимо на он ту старшину. Тільки треба це зробити так несподівано, щоб вона не встигли прийти до тями.
В Олешкових очах спалахнув непідробний захват.
— А й справді! — вигукнув він. — Ви, дядьку Ільку, придумали ще краще! А коли так, тоді ми звернемо на оту дорогу і скотимося їм на голову, мов камінь...