Дід Овсій стояв коло перелазу. Невисокий, у своєму солом'яному брилі він скидався на домовика.
— Еге ж, — підтвердив дід Овсій. — Думаю оце тим харцизякам з Городища віднести трохи черешень. Та вже не ті літа, аби білкою по деревах гасати. То, мо', допоможеш?
Довго вмовляти Вітька не довелося. Вже не раз і не двічі задивлявся він на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли хмариська бджіл.
До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися. На щастя, напившися соку, вони ставали лагідні і жалили неохоче.
Вітько вже знав, що колись, дуже давно, дід Овсій привіз із далекого походу на Дунай жменьку кісточок і висадив їх біля своєї хати. Виросли дерева на диво. Лидько казав, що не тільки в Римові, а й у самому Переяславі таких ягід ніхто не бачив.
Дід Овсій провів Вітька до дерев, під якими вже стояли два кошики. Тицьнув пальцем у найближчу черешню.
— Бач, — сказав він сумно. — Цікаво б дізнатися, чия це робота.
Дві нижні гілки були геть обчухрані. На них залишилося всього кілька листочків.