— Гм-мм, — прокашлявся Муровець.
А дід Овсій люто глипнув на Олешка. Проте змовчав, лише нечутно прошепотів щось самими вустами.
На жаль, всього цього Вітько не бачив. Дід Овсій не взяв його з собою до Сули.
— Нічого тобі зайвий раз мозолити князеві очі, — сказав він. — Бо мало що може бути...
Тож Вітько так і не зрозумів, чому Попович повернувся до Воронівки мов у воду опущений.
Проте невдовзі він знову став схожий на того Олешка, до якого всі звикли. Хіба що на другий день запропонував Вітькові прогулятися до лісу.
Там він вибрав велику галявину і звелів Вітькові попереджати, коли наближатиметься хтось із дружинників. А сам намалював на одній з дубових гілок хижу котячу пику і майже до вечора пускав у неї одну притуплену стрілу за іншою. І з-під руки стріляв Олешко, і з розвороту, і з коліна, і з підстрибом, і на скаку. Зупинився лише тоді, коли стріли сім разів підряд вп'ялися прямісінько в котячий писок.
— Ну, попадешся ти мені тепер, — пригрозив він.