— Гей, діду, та це ж мій кінь! — вигукнув спостережник Панько.
Проте за дідом лише курява здійнялася.
Коли Вітько прийшов до тями, на Городищі вже нікого не було. Лише Панько лаявся приглушеним голосом, силячись стати на хвору ногу.
— Хлопче, піймай-но мені якусь шкапину, — попрохав він Вітька, коли той зліз із вежі. — Там, біля Байлемового ставка, їх кількаро пасеться. Бо я не можу — бач, як комизиться клята нога.
Панько не помилився. Кілька спутаних коней, час від часу підстрибуючи, паслися на березі ставка. Вітько злетів на найближчого, проте руки його замість того, аби спрямувати коня до сторожової вежі, розвернули його услід за дружинниками. Кінь вдарив копитами по мосту і вихором злетів нагору.
В Римові творилося щось несосвітенне. Ревли корови, мекали вівці, звідусюди долинали сполошені голоси матерів, що одна поперед одної скликали своїх дітей. А ті, хто міг тримати лука чи меча — піші й кінні, старі й парубчаки — чимдуж поспішали хто до воріт, хто до Городища. Вони мали стати на місце дружинників.
— Мирку, ти куди? — крикнув Вітькові хтось із хлопчаків.
Вітько не відповів. Його сорочка лопотіла на вітрі, і земля ніби сама кидалася під копита коневі. За якусь хвилину він уже наздогнав задніх вершників. Ті саме під'їжджали до воріт, і дехто вже витягував стріли з сагайдаків.