— Ну, аякже! Хлопці побачили світло біля Сули і подумали, що то Змій налетів на нас.
— Мабуть, так воно і є, — згодився дід Овсій і накинувся на Олешка: — От же ж дурень! Застав такого Перунові молитися, то він і лоба розіб'є!
— Та хіба ж я знав... — розгублено промимрив Олешко. Проте одразу знайшовся: — Слухайте, та це ж чудово! Ми їм скажемо, що Змій і справді накинувся на нас. А ви, дядьку Ільку, я-ак дали йому! А ми я-ак додали! І все — немає Змія. Знову дременув до своєї нори.
І Олешко поспішно заховав ліхтарика в кишеню.
— Мене не вплутуй, — попередив Муровець. — Сам заварив цю кашу — сам і їж.
— І з'їм. Була б каша, а рот завжди знайдеться!
З лісу до них наближалися вогні смолоскипів.
Тієї ночі у Римові мало хто спав. Усі тільки й переповідали один одному всілякі жахи про Зміїв напад. А також про те, як Олешко Попович, що опинився найближче до Змія, вийшов переможцем у жорстокому двобої... І ніхто не звернув увагу на те, що Муровець при цьому загадково гмукав у довгі вуса, а дід Овсій сердито плювався і називав когось брехлом несосвітенним.