Коли сухопутний корабель з довгою щоглою, з палубою, оточений невисокими бортами, на широких колесах, був готовий, моряк і Еллі викотили його на узлісся. Велика пустеля простягалась перед ними без кінця-краю, сувора й урочиста в своєму безгомінні, трохи хвиляста, і дрібненькі жовті піщинки з легким шерехом котились по ній, підхоплені вітерцем.
Моряк зняв шапку.
— Вона нагадує мені океан… — тихо мовив він.
Еллі дивилась на Велику пустелю широко розкритими від жаху очима. Одного разу дівчинка вже перетнула її в будиночку, що летів поміж хмар, але та мандрівка відбувалась поза її бажанням, і більшу частину її вона проспала, прокинувшись уже в країні Жуванів. Як тепер зустріне її пустеля?..
— Що ж, пустеле! — весело вигукнув Чарлі. — Я боровся з океаном, поборюсь і з тобою, пустеле, до того ж ви схожі, немов брат і сестра!
Залишилось дочекатись попутного вітру. Попутний вітер був необхідний тому, що дерев'яний візок під парусом не міг лавірувати так вільно, як корабель на морі. Чарлі Блек поставив на відкритому місці флюгер, і Еллі, прокидаючись уранці, найперше бігла до нього, щоб визначити напрям вітру.