— Де це ми, Господи?
— Де це ми, Господи? — повторив хтось.
Ельвіна і Ментахо озирнулись: у кімнаті нікого, крім них, не було.
Снідали мовчки. Поївши, Ментахо відчув себе в чудовому настрої, який у нього завжди наставав після смачної їжі, особливо після пирогів і вбитих вершків, а саме їх сьогодні подали до столу. Він відкинувся на стільці, задоволено сказав:
— Не бійся, стара, ми з тобою ще поживемо!
Раптом машина, подібна до рояля, кліпнула, клацнула, з неї пролунав голос, точнісінько як голос Ментахо: