— Цей-то завжди на місці, — крізь зуби процідило чудовисько.
— А хто то спускається з гори? — махнув рукою ном, вказуючи на вершину.
Алігатор повільно повернув голову, а підступний Гуф миттю скочив чудовиську на спину і перебіг на протилежний бік прірви.
— Моя взяла! — радісно захихотів він, відбігши на безпечну відстань. — Як я тебе обдурив, га!
— Дурень! Ти ще пошкодуєш про це! Потрапиш в лапи Найпершому та Найголовнішому Лиходієві, тоді й дізнаєшся!
— Мені якраз до нього й треба! — рішуче відповів Головнокомандувач номів і бадьоро попрямував вгору по гірській стежці.
Навколишній пейзаж ставав дедалі похмурішим: величезні скелі, немов скам’янілі чудовиська, нависли над ущелиною, за якою вилася стежка, повалені дерева звивалися поперек шляху, немов отруйні змії, але Гуф, окрилений першим успіхом, не звертав на це уваги.