— Не турбуйся, — порадила тітці племінниця, — скоро в тебе будуть нові туфлі. Почувайтеся як удома!
Тітонька обережно переступила через поріг і з захопленням роззирнулася:
— Куди там нашим канзаським готелям! Але це занадто шикарно для нас? Чи не можна кімнатку простіше, десь у мансарді?
— Ні, — рішуче відповіла Дороті. — Ви житимете тут. Так розпорядилася Озма. Всі кімнати в палаці однакові, простіше ви не знайдете. Не варто вередувати, тітонько, тут вам не Канзас, тож, будь ласка, звикайте.
— Не так вже й легко на старості років звикати до розкоші, — важко зітхнула тітонька. — Та, видно, така вже наша доля! Що скажеш, Генрі?
— Краще не ставити зайвих запитань, — відповів дядечко, здивовано роззираючись навкруги. — Свого часу я походив світом і знаю: на новому місці краще спершу мовчати і придивлятися до всього.
Дороті показала родичам інші апартаменти, докладно відповідаючи на їхні запитання. Спочатку вони оглянули вітальню, вікна якої виходили в сад, перед яким були розбиті клумби з трояндами, потім — дві спальні — окремо для дядька і для тітки, між ними — ванна кімната.