— Ось тобі й маєш! — вигукнув дядько Генрі, злегка оговтавшись і озирнувшись довкруж.
— Схоже на сон! — злякано видихнула тітонька Ем, але тут її погляд впав на Дороті. — Генрі! Глянь-но! Чи не наша це дівчинка?
— Гей, бережись! — схопив її за руку дядько Генрі. — Дикі звірі, хай їм грець!
Але тут Дороті стрибнула їм назустріч, обхопила тітоньку за шию, розцілувала дядечка, взяла їх за руки й підвела до трону, примовляючи по дорозі:
— Не бійтеся, ви в Країні Оз і залишитеся тут назавжди. Вам нема про що тепер турбуватися. А ось і моя подружка, Принцеса Озма. Подякуйте їй за все це.
— Дорога Озмо, — продовжила Дороті, підійшовши до Принцеси, — ось дядько Генрі, а це — тітка Ем. Вони вдячні тобі за дозвіл жити у Країні Оз.
Тітонька спробувала було пригладити волосся, але руки її були зайняті, й вона нічого іншого не придумала, як тільки заховати під фартух миску з рушником. Дядько Генрі, як годиться джентльменові, зняв капелюха і від хвилювання м’яв його в руках.