— Розумієш, дядько Генрі зовсім збіднів. Ферма більше не приносить йому доходів. І ось одного разу він позичив грошей і підписав папір, де було сказано, що, в разі неповернення їх у визначений термін, у нього заберуть ферму. Дядько сподівався зібрати добрий урожай і розрахуватися з боргами, та цього не сталося. І ось тепер їх з тіткою виганяють з ферми, а їм нікуди податися. Вони такі старі та хворі, що зовсім вже не можуть працювати, тож це доведеться робити мені, хіба що...
— Що, люба? — підбадьорливо усміхнулася Озма, але Доро-ті ніяк не наважувалася вимовити найголовніші слова.
— Я б хотіла залишитися тут, у Країні Оз, — почала вона. — Ти ж запрошувала мене, правда? Але я не можу залишити дядька й тітку...
— Якщо я правильно тебе зрозуміла, — розсміялася Озма, — мені доведеться запросити твоїх родичів, інакше ти не залишишся. Що ж, я згодна.
— Правда? Це ж просто чудово! — Дороті від радості заплескала в долоні. — Ти перенесеш їх сюди? Може, ти і ферму їм даси, де-небудь у Країні Жвакунів або Моргунів?
— Безумовно, — відповіла Озма, зрадівши, що подружка, нарешті, розвеселилася. — Для твоїх друзів, Принцесо, завжди знайдеться місце у Країні Оз.
Дороті була в захваті і водночас зовсім не здивованою, адже була впевнена, що доброта Озми не має меж і її прохання не залишиться без відповіді. Коли, справді, таке було, щоб її могутня й вірна подруга їй відмовила?