— Отож! — пробурчав Косматий чоловічок. Він давно вже сидів, заткнувши вуха, щоб не чути монотонного дзижчання натовпу навколо екіпажу.
Чарівник подав сигнал Дерев’яній Кобилиці, і екіпаж рушив. Дороті озирнулася — жіночка-пустодзвон продовжувала молотити повітря, хоч співрозмовники її віддалилися на пристойну відстань.
— Радше рак на горі свисне, ніж ці пустодзвони замовкнуть, — скептично усміхнувся Омбі Ембі. — Справді базікала!
— А мені вони нагадали проповідників, яких я мав нещастя зустрічати в нас, у Штатах, — відгукнувся Косматий чоловічок, — а ще професорів. Ті теж, як зарядять своє «бу-бу-бу», так пиши пропало! От би їх усіх відправити до селища пустодзвонів, щоб не морочили людям голову!
Дороті їхала мовчки. Пустодзвони настільки налякали її, що дівчинка твердо вирішила ніколи не відкривати рота через дрібниці, а якщо вже говорити, то по суті, використовуючи рівно стільки слів, скільки потрібно.
XXIII. ЗУСТРІЧ ІЗ ТРІПОТУНАМИ
Дорога, петляючи серед зелених пагорбів, підіймалася дедалі вище, поки не привела мандрівників до високої гори, на вершині якої розкинулося невелике, похмуре на вигляд поселення — місто Тріпотунів. Та й не зрозуміло було, чи то чи місто, чи все-таки село. В усякому разі, такою мальовничістю, як селище Пустодзвонів, воно не вирізнялося.