— Нам доведеться покинути ферму, — зізнався дядько Генрі, — і тинятися по світу, щоб заробити собі на життя.
Дороті притихла і дуже серйозно слухала дядька. Їй і на думку не спадало, що могло статися таке нещастя.
— Про себе ми не турбуємося, — додала тітка, — але як бути з тобою? Ми любимо тебе як власну дочку, а тепер тобі доведеться жити в нужді, заробляти собі на хліб. Але ти ще зовсім дитина, щоб працювати.
— А що я зможу робити, щоб прогодувати себе? — поцікавилася Дороті.
— Можеш піти в служниці, ти ж така господарочка. Або нянею... не знаю, там видно буде. В усякому разі, поки ми з дядьком Генрі матимемо сили тебе утримувати, ти не працюватимеш, я тобі обіцяю. Натомість підеш до школи. Тільки знаєш, люба, ми не дуже-то впевнені, що нам вдасться знайти роботу. Кому потрібні хворі люди похилого віку?
Дороті усміхнулася.
— Смішно, правда? — сказала вона. — Я, Принцеса Країни Оз, працюватиму служницею в Канзасі!