Дорога весь час круто йшла вниз. Вони часто спускались сходами, витесаними рукою людини. Шлях був довгий.
Та ось долівка коридора стала горизонтальною, стіни його розсунулися, світло кульки на шанці Реньо стало бліднути, і попереду з'явилось слабеньке світло, схоже на світло згасаючого дня. Руф Білан побачив величезну печеру, освітлену золотистими хмарами, які купчилися вгорі. Де-не-де На пагорбах виднілися невеличкі села, а в невиразній далині ледь вгадувалося місто, оточене муром.
"Так ось яка вона, ця легендарна Підземна країна, про яку я чув стільки дивних розповідей ще у дитинстві", — сказав собі Білан і звернувся до провідника:
— Скажіть, шановний Реньо, як називається місто, куди ви мене ведете?
Замість відповіді він дістав такого стусана у груди, що ледь встояв на ногах.
— Ні про що не запитуй, якщо тобі дороге життя! — грізно мовив Реньо. — У нашій країні нижчі не мають права ставити запитання вищим!