— Я — нещасний вигнанець, я з горішнього світу, — тремтячи, відповів Білан. — Мене переслідували, мені загрожувала смерть, і я сховався в це підземелля.
— Нам відомо, що горішні жителі справедливі. Ти, мабуть, вчинив якийсь злочин, коли тебе чекала така кара, здогадливо зауважив начальник варти.
— На жаль, це так, — зізнався Білан, упав навколішки. — Я поміг ворогам потрапити в моє рідне місто, яке вони тримали в безнадійній облозі.
— Значить, ти зрадник! — презирливо скрикнув начальник варти. — 1 до цього мерзенного злочину ти додав іще один: зруйнував басейн з Сонною водою саме в той час, коли вона піднімалась з надр землі.
— Горе мені, горе! — почав голосити Руф Білан. — Але я другу добу блукаю в лабіринті, я втратив надію на порятунок, і раптом я почув ваші голоси. Ну і, зрозуміло… втратив голову!
— Боюсь, що ти її втратиш назавжди, — похмуро пожартував начальник варти. — Зараз я відведу тебе до короля Ментахо, чужоземцю! А ви, друзі, — звернувся він до підлеглих, — залишайтесь і пильнуйте за джерелом. Нехай один з вас поспішить в місто, якщо вода з'явиться знову. Але боюсь, що цього вже не трапиться…