Підземним мешканцям доводилось розраховувати лише на себе, і вони стали надзвичайно винахідливими та кмітливими. Люди почали забувати про горішній світ, а діти, які народжувались у Печері, ніколи його не бачили і знали про нього лише з материних розповідей, що сприймалися як казки…
Життя налагоджувалось. Погано було лише те, що марнославний Бофаро оточив себе великою юрбою придворних та численною прислугою, а утримувати цих нероб мусив народ.
І хоча орачі старанно обробляли землю, сіяли та збирали хліб, городники вирощували овочі, а рибалки сітками ловили рибу й крабів у Серединному озері, продуктів незабаром стало обмаль. Підземним рудокопам довелося розпочати мінову торгівлю з наземними жителями.
В обмін на зерно, масло, фрукти жителі Печери давали свої вироби — мідь і бронзу, металеві плуги і борони, скло, коштовні камені.
Торгівля між підземним і горішнім світами поступово розширювалася; вона відбувалася біля виходу з підземного світу в Блакитну країну. Цей вихід, розташований поблизу східного кордону Блакитної країни, за наказом короля Нараньї свого часу був перекритий міцними воротами. Після смерті Нараньї варту зняли від воріт, бо підземні рудокопи навіть не намагалися вибратись нагору: за багато років життя під землею очі печерних жителів відвикли від сонячного світла, і тепер рудокопи могли з'явитися нагорі лише вночі.
Звук підвішеного біля воріт дзвона опівночі сповіщав про черговий базарний день. Вранці купці Блакитної країни перевіряли і перераховували товари, винесені нічної пори підземними жителями. Після цього сотні робітників привозили на тачках мішки з борошном, кошики з фруктами й овочами, ящики з яйцями, маслом, сиром. Наступної ночі все це зникало.