— Тато збожеволів, чи що? — похмуро запитав того вечора Дадлі тітку Петунію.
Дядько Вернон зупинився на узбережжі, замкнув їх усіх в автомобілі і зник.
Задощило. Великі краплини барабанили по машині.. Дадлі шморгнув носом.
— Нині понеділок, — сказав він мамі. — Показують Великого Гумберто. Я хочу ночувати там, де є телевізор.
Понеділок. Гаррі щось пригадав собі. Якщо це справді понеділок — а Дадлі завдяки телевізору уважно стежив за днями тижня, — то завтра, у вівторок, Гаррі виповнюється одинадцять років. Звичайно, його день народження, власне, ніхто не святкував. Скажімо, торік він отримав від Дурслі вішак для одягу й пару старих дядькових шкарпеток. Та все одно, не щодня ж буває одинадцять.
Дядько Вернон вернувся, усміхаючись. Він приніс якийсь довгий вузький пакунок і нічого не відповів тітці Петунії, коли та запитала, що він купив.
— Знайшов чудове місце! — тішився він. — Ходімо! Виходьте всі!
Надворі було дуже зимно. Дядько Вернон показував на якусь скелю, що височіла серед моря. До верхівки скелі тулилася найжалюгідніша, яку тільки можна уявити, халупка. Телевізора, безперечно, там не було.