У-ух!
Здійнявши водограї бризок, діти врізалися в дзеркало ставка й каменем пішли на дно, розсікаючи воду, щільну, як холодець, і прозору, мов скло.
Ударившись ногами об дно, вони, мов корок, вилетіли назад на поверхню і відчайдушно забили по воді руками й ногами. Оглушені падінням, вони крутилися на одному місці, нічого не розуміючи, нічого не тямлячи.
Першим опам’ятався Карик.
— Треба пливти до берега! — гукнув він, випльовуючи воду.
— А де берег? — спитала Валя, захлинаючись.
Карик мотнув головою в той бік, де в далечині видно було високу зелену стіну лісу.
— Ох, чи допливемо? — запхикала Валя.