— Ні! — раптом запротестував Гемуль. — Ні, ні і ще раз ні! Не хочу! Я хочу на пенсію! Хочу робити, що душі заманеться, жити в повній самотності й тиші!
— Але ж любий… — неймовірно здивувався його племінник. — Невже ти справді?..
— Так, — урвав Гемуль. — Я відповідаю за кожне слово…
— Чому ж ти раніше мовчав? — скрикнули в один голос ошелешені родичі. — Ми гадали, тобі таке життя до вподоби…
— Я не наважувався, — визнав Гемуль.
Гемулі знову зайшлися реготом: те, що Гемуль усе своє життя займався тим, до чого не лежало його серце, лише тому, що не наважувався признатись у цьому, видалося їм надзвичайно комічним.