Зійшло сонце. Чепуруля брела мокрим піщаним пляжем і враз помітила свій килимок. Море розцяцькувало його водоростями та черепашками — ще жодний килимок у світі не був так старанно випраним. Чепуруля хмикнула. Взявшись обома лапками, вона потягнула килимок за собою у прибережний прибій, поринула у величезну зелену хвилю, потім сіла на килимок й попливла прямісінько у шипуче біле шумовиння, знову пірнула, пірнула аж до дна. Над нею одна за одною прокочувалися прозорі зеленкуваті хвилі. Чепуруля виринула на поверхню, до сонця, вона відфоркувалася й сміялася, репетувала й вигойдувалася зі своїм килимком на хвилях. Їй ще ніколи в житті не бувало так весело.
Капаруля довго гукала, доки Чепуруля врешті її помітила.
— Який жах! — скрикнула Капаруля. — Люба бідолашна пані Чепуруля!
— Доброго ранку! — привіталася Чепуруля, витягуючи килимка на берег. — Як справи?
— Я просто не тямлюся! — випалила Капаруля. — Яка ніч! Усеньку ніч я думала лише про вас! І я бачила смерч! Бачила, як він насувався! То була справжня катастрофа!