Він був дуже старий і забудькуватий. Одного темного осіннього ранку він прокинувся й забув, як його звуть. Трохи сумно забувати чужі імена, зате як чудово забути власне!
Він вирішив не вставати з ліжка, лежав собі увесь день, перед очима щораз з’являлися нові видива, різні думки приходили й відлітали геть; інколи він засинав, знову прокидався, але так і не згадав, хто він. То був спокійний і водночас дуже цікавий день.
Увечері він спробував придумати собі ім’я, щоб встати нарешті з постелі. Дід Дурко? Дядько-панько? Дядько-пунько? Дідо Страхополох? Глухань?
А скільки є таких, що, відрекомендувавшись, одразу втрачають свої імена. Вони приходять у неділю, надривно викрикують обов’язкові у гостях ввічливі запитання, бо до них ніяк не доходить, що він не глухий. Вони намагаються розмовляти з ним простими реченнями, щоб він зрозумів, про що йдеться. Вони бажають йому «на добраніч», йдуть собі додому і там співають, танцюють та забавляються до наступного ранку. Це — родичі.
— Я Дядько-панько, — прошепотів він урочисто. — Зараз я встану і забуду всіх родичів на світі!
Майже всю ніч Дядько-панько просидів біля вікна, вдивляючись у темряву, переповнений сподіваннями. Хтось пройшов повз його дім і зник у лісі. Чиєсь освітлене вікно віддзеркалювалося у воді на протилежному березі затоки. Можливо, там бенкетували, а може, й ні. Ніч поволі минала, а Дядько-панько все ще сподівався збагнути, чого ж йому пригнеться.