— Я ніколи не помру, — прошепотіла Чепуруля і, хряснувши дверцятами шафки, кинулася до кімнати, потім, перечіпаючись через стільці та столи, до спальні, заскочила до вітальні, відслонила гардини на вікнах, вибігла на горище — усюди панувала тиша. Вона бігала по будинку, повсюдно залишаючи за собою відчинені двері. Допалася й до одежної шафи, — там лежала її валіза. Нарешті Чепуруля збагнула, що їй слід зробити. Вона поїде в гості. Їй захотілося спілкування. Закортіло побути у приємному балакучому товаристві, щоб усі навколо сновигали туди й сюди, заповнюючи собою увесь день і не залишаючи місця для чорних думок. Так, вона поїде у гості… Але не до Гемуля. І не до Мюмлі, нізащо не поїде до Мюмлі! До родини Мумі-тролів! Ось до кого Чепуруля подасться на гостину… Давно вже час провідати Маму Мумі-троля. Такі рішення треба приймати відразу й безповоротно, допоки не минув відповідний настрій.
Чепуруля вийняла з шафи валізку й поклала в неї срібну вазу — подарунок для Мумі-мами. Потім вилила на дах мильну воду з миски, зачинила вікно. Навівши лад, висушила волосся, накрутила папільйотки й випила свій пополудній чай. Дім тим часом заспокоївся, став таким, як завжди. Чепуруля помила горнятко з-під чаю, вийняла з валізки срібну вазу, а натомість поклала порцелянову. Засвітила лампу, бо дощова мла принесла з собою ранні сутінки.
«Що це зі мною? — подумала Чепуруля. — Абажур на лампі зовсім не червоний, а коричневий. Але я все одно поїду в гості…»
4