Надто гарна погода, неприродно гарна. Щось неодмінно має статися. Вона це знала. Десь за небокраєм громадилось щось темне й грізне, воно пробивалося нагору, наближалося чимраз скоріше…
— Ніхто не знає, що це, — шепотіла сама до себе Чепуруля. — Усеньке море почорніє, забурмотить… сонце згасне…
Її серце почало битися швидше, похолола спина, вона рвучко обернулася, ніби ворог чатував на неї позаду. Однак море так само виблискувало, сонячні зайчики танцювали на дні, вимальовуючи грайливі вісімки, а літній вітерець лагідно торкався її носа.
Та не так легко заспокоїти Чепурулю, охоплену панікою, котра не знати звідки взялася. Тремтячими лапками вона розстелила килимок сушитися, схопила мило та щітку й поквапилася додому, щоб поставити окріп. Десь коло п’ятої години до неї пообіцяла завітати на чай Капаруля.
Будинок Чепурулі був великий і не надто гарний. Комусь, очевидно, хотілося позбутись бляшанок зі старою фарбою, тож помалював його зовні в темно-зелений колір, а зсередини — в коричневий. Чепуруля винайняла будиночок без умеблювання в одного гемуля, котрий запевняв, що тут любила літувати у часи своєї молодості її бабуня. А так як Чепуруля дуже поважала родинні зв’язки, вона одразу ж вирішила замешкати у будиночку з поваги до пам’яті своєї бабуні.