Мумі-тато так здивувався, що не стримався від сміху.
— Он як! То в тебе день народження! Важко собі уявити… Скільки ж років тобі виповнилося?
Але Рибак мовчки повернувся до Тата спиною і почалапав уздовж берега.
Мумі-тато рушив назад до маяка, заглиблений у тривожні роздуми про долю свого острова. Нещасна земля, де ще недавно ріс ліс, була подірявлена глибокими ямами, а вересовою лукою тягнулися довгі борозни — слід по деревах, котрі утікали від моря до маякової гори. Ось там, біля її підніжжя, вони усі збилися докупи, тремтячи від страху.
«Як же заспокоїти острів? — міркував Мумі-тато. — Не годиться морю ворогувати з островом. Треба їх примирити…»
Тато зупинився. Щось відбувалося з горою, на якій стояв маяк. Ось знову… Ледь відчутний порух, скеля немов зіщулилася й зморщилася, як морщиться шкіра. Кілька сірих каменюк скотилися у верес. Острів прокинувся.