— Кави не бажаєте? — запитав Тато, перекрикуючи ревіння шторму.
— Не знаю, це було так давно… — голос Рибака був схожий на ледь чутний писк, що долинав десь здалеку. Мумі-татові стало раптом дуже його шкода: він був такий маленький, він ніколи не зуміє самотужки дістатися дому.
Тато випростався й глянув на Мумі-троля, здвигнувши плечем, мовляв, нічого тут не вдієш. Мумі-троль кивнув.
Вони рушили до краю мису, штормовий вітер приплескував їм вуха до потилиці, а в очах пекло від солоної води. Дійшовши до краю, вони зупинилися й задивилися на величні хвилі з шапками шумовиння, що спроквола і навіть урочисто здіймалися над ними, а потім знову відкочувалися у море.
— В усякому разі це гідний ворог! — вигукнув Тато, долаючи рев прибою.