Мудрик попрямував знову до забороненого болота, аби довести самому собі, що він цілком самостійний. Тепер болото було синім, майже чорним, а небо — зеленим. Ген далеко сяяв жовтогарячий західний пруг небосхилу. Болото від цього видавалося неймовірно великим і сумним.
— Я нікого не обдурюю, — говорив сам до себе Мудрик, чалапаючи по багнюці. — Усе правда: і вороги, і Готомомба, і болотяні змії, і карета-примара. Вони такі ж справжні, як, скажімо, сусіди, садівники, кури чи самокати.
Нараз Мудрик спинився і завмер, прислухаючись.
Десь вдалині на болоті загуркотіла карета-примара, осяваючи червоним світлом вересові простори; вона скрипіла, тріщала й котилася чимраз швидше.
— Не варто було собі вигадувати карету-примару, — пошкодував про себе Мудрик. — Ось вона тут, справжня. Утікай!
Купини гойдалися і провалювалися під ним, чорні озерця води, немов очиці, витріщалися на нього з осоки, а твань чвакала між пальцями лапок.