Мумі-троль і Мара мовчки, як завжди, стояли одне перед одним. Але тепер Мара поволі відвела погляд від світла і витріщилася просто на Мумі-троля, чого раніше ніколи не робила. Якими ж холодними і наляканими були її очі! Місяць плив поміж хмарами, то зблискував, то погасав; на березі витанцьовували в’юнкі тіні.
І враз з-за мису вилетіли морські конячки. Вони не звертали жодної уваги на Мару, ганяли одна за одною у місячному сяйві, викрешували веселки, проскакуючи попід ними, тупочучи маленькими твердими копитцями. Мумі-троль помітив, що одна лошичка загубила свою підківку, вона мала їх тільки три. Лошичка була цвітаста, усіяна стокротками, на шиї та на ніжках квітки ставали дрібнішими. А може, то й не стокротки були, а водяні лілії — так ще поетичніше. Лошичка налетіла на штормовий ліхтар і перевернула його у пісок.
— Ти заважаєш моєму місячному сяйву! Моєму місячному сяйву! — гукала вона.
— О, вибач! — Мумі-троль поквапився загасити ліхтаря. — Я знайшов твою підківку…
Лошичка зупинилася, схиливши набік голівку.
— Але, на жаль, я віддав її Мамі, — вів далі Мумі-троль.