Ось конячки заспокоїлися, стояли, тулячись головами, і в усьому світі нікого для них не існувало, окрім них самих. Шкіру обоє мали немов з сірого оксамиту, може, навіть у квіточки. Вона здавалася м’якою й теплою на дотик, такою, що не намокає у воді.
Доки Мумі-троль спостерігав за конячками, сталося щось потішне, хоч і цілком закономірне: він раптом збагнув, що теж гарний, відчув себе легким, грайливим і невимушеним. Мумі-троль вибіг зі свого сховку на пляж, вигукуючи:
— Яке гарне місячне сяйво! Як тепло надворі! Літати можна!
Морські конячки сахнулися убік від несподіванки, стали дибки і зірвалися з місця галопом. Вони промчали повз нього з вибалушеними очима, гриви струменіли, немов вода, а копитця вистукували тривожним барабанним дробом. Але ж заздалегідь було відомо, що все це лише гра! Мумі-троль знав, що вони вдають переляк і насолоджуються ефектом, не знав тільки, як самому повестися — аплодувати їм чи кинутися заспокоювати? Він раптом знов обернувся на маленького, грубенького, незграбного мумі-тролика. Тієї миті, коли конячки промчали повз нього у море, він закричав їм услід:
— Ви такі гарні! Ви такі гарні! Не покидайте мене!
Збита копитцями вода високо збризнула вгору, остання веселка поринула у море, берег спорожнів.