«Ясна річ, там нікого немає, — сердито думав Мумі-троль. — Усе вона вигадала. Я ж знаю, що вона брехуха, і завжди даю себе обдурити. Наступного разу я щось вигадаю… Ха! „Не будь дурним!“ Отак зневажливо, мимохідь… Цей ліс не таїть у собі загрози, він сам боїться. Кожне деревце сахається, ніби хоче вирвати коріння й утекти. Це ж кидається у вічі…»
Усе ще сердитий, Мумі-троль поліз у хащі.
Сонце зникло, стало холодно. Гілки шарпали його за вушка, глиця кололася, сухе ломаччя хрускало під його лапами — тут пахло льохом і гниллю. І було тихо, абсолютно тихо. Шум моря зник. Мумі-тролеві здалося, що там, у гущавині, хтось дихає, у горлі від жаху вчувався смак чорнила. Гілки ніби міцно вхопили його в свої обійми. Йому враз захотілося знову на сонце, вже, негайно! Але він подумав: «Ні, якщо зараз поверну, то ніколи не наважуся сюди увійти. Усе життя обходитиму цей ліс, а дивлячись на нього, згадуватиму, що мені забракло відваги. То Маленька Мю мене налякала! Я прийду до неї і скажу: „До речі, там, у тому лісі, нікого немає. Я дивився… Ти мене надурила!“»
Мумі-троль пирхнув і поповз далі попід повзучим гіллям. Іноді щось хрускало, і струхлявілий стовбур падав у м’який оксамитово-брунатний перегній. Земля, устелена мільйонами опалих хвоїнок, була ніжною й гладкою мов шовк.
Доки Мумі-троль заповзав щораз глибше в гущавину, неприємне відчуття замкненого простору поступово минало. Тепер він почував себе, немов у прохолодному сховку, захищеним маленьким звірятком, яке прагне, щоб усі дали йому нарешті спокій. Раптом Мумі-троль знову почув шерех моря, тепле сонце засліпило його. Він опинився на галявині посеред хащі.
Галявинка була зовсім крихітна, тут помістилися б два ліжка, поставлені рядком. Тут було тепло, гуділи бджоли над квітами, а навколо стояв на сторожі густий ліс. Над галявинкою тріпотіли листям берізки, утворюючи мереживне зелене склепіння, крізь яке просвічувало небо. Мумі-троль знайшов тут абсолютну досконалість. Ніхто не бував тут до нього. Це належало йому…