Ось хмари вирушили у свій похід над морем. Спокійні, сіро-голубі хмарини пливли собі рядком до самого горизонту. Берег був дуже пустельним, і Мумі-троль подумав: «Піду я додому!» А домівкою їм раптом стали сходи перед маяком. Долина, де вони мешкали, була надто далеко тепер. Проте він знайшов срібну підківку морської конячки. Це й вирішило справу.
— Не міг він усе забути? — вкотре повторював Мумі-тато. — Він же знав наглядача маяка. Вони мешкали на одному острові. Напевно, друзями були!
— Не пам’ятає анічогісінько, — переконував Мумі-троль.
Маленька Мю втягнула носиком повітря і видихнула через зціплені зубки.
— Той рибак — забудько з головою, набитою водоростями, — категорично заявила вона. — Я відразу це помітила. Якщо двоє забудьків живуть на одному острові, то вони або знають геть усе одне про одного, або їм цілком байдуже. Тут, очевидно, йдеться про одне і про інше. Тобто оте інше завдяки першому. Повірте мені на слово, я ж неймовірна розумниця!
— Лиш би не було дощу, — пробурмотіла Мумі-мама.