На якийсь час вони замовкли.
— Що тепер буде? — порушив мовчанку Мумі-троль.
— Я згадую того рибака, якого ми зустріли вночі, — озвалася Мумі-мама. — Мабуть, він живе десь на острові. Може, щось знає… — Мама розв’язала мішок з постіллю і витягнула звідти червону ковдру. — Накрий Тата, — попросила вона. — Не годиться спати на голій скелі. Потім можеш обійти острів і пошукати рибака. На зворотному шляху набери, будь ласка, трохи озерної води. Мідний кавник лежить у човні. І картопля теж.
Приємно було чимось зайнятися. Мумі-троль повернувся спиною до великого замкненого на ключ маяка і побрів островом. Біля підніжжя гори панувала літня тиша, на схилах ніби застигли у русі червоні хвилі квітучого вересу. Земля була твердою та гарячою. Гарно пахли квіти, але не так, як вдома, у садку.
Лише тепер, опинившись на самоті, Мумі-троль міг по-справжньому побачити острів, принюхатися до нього, відчути його на дотик, прислухатися, нашорошивши вушка. Хоч навколо монотонно шурхотіло море, острів здавався тихішим, ніж Долина Мумі-тролів, цілком мовчазним і страшенно старим.
«До нього нелегко достукатися, — подумав Мумі-троль. — Це острів, який хоче, щоб йому дали спокій…»