Ось вони перенесли увесь вантаж з причалу до човна. На вершечку щогли гойдався ліхтар, обриси причалу та купальні скидалися на тлі вечірнього неба на довгу шпичакувату спину дракона. До Мами долинав сміх Маленької Мю, а за спиною чулися голоси нічних птахів, що прокинулися у лісі.
— Яка краса! — сама до себе мовила Мумі-мама. — Гарно й дивовижно. Тепер, коли я маю час відчути цю красу, все здається мені просто неперевершеним. Цікаво, чи образиться Тато, якщо я трішки подрімаю в човні.
Після заходу сонця Мара прокралася у сад, проте цього вечора гасова лампа на ґанку не горіла. Гардини на вікнах заслонені, бочка на дощівку перевернена догори дном. Ключ висів на цвяшку біля дверей.
Мара звикла до покинутих будинків, вона одразу збагнула, що тут ще довго ніхто не запалить світла. Поволі почалапала вона назад, угору схилом. Деякий час скляна куля віддзеркалювала її постать, а потім знову переповнилася примарною блакиттю. Нажахане зітхання майнуло лісом, коли надійшла Мара: хтось ховався у мох, хтось тремтів від страху поміж гіллям, то тут, то там у темряві згасали блискучі оченята. Мара й до цього звикла. Не зупиняючись, брела вона південним схилом гірського пасма, вдивляючись у море, на яке насувалася нічна пітьма.
Їй дуже добре було видно світло штормового ліхтаря на щоглі «Пригоди». Немов самотня зірка, пропливав він повз останні острови, прямуючи у відкрите море. Мара довго розглядала його, вона ніколи не квапилася. Її час був безконечним, повільним та невизначеним і ділився на проміжки лише вогнями, які запалювалися напередодні осені, — нечастими, випадковими вогниками.
Ось вона сковзнула ложем ущелини до берега. Її сліди на піску — широкі, без виразних контурів, ніби великий тюлень проповз до води. Хвилі відкотилися в море і завмерли в нерішучості. Вода навколо складок спідниці Мари блищала, заспокоюючись, і замерзала.