— Не лякайся, — зашепотів він, — але трапилося щось жахливе.
— Спокійно! — озвався Мумі-тато. — Спокій понад усе.
Він встав і завів годинник, який зупинився ще десь у жовтні.
Усі рушили мокрими слідами Гемуля на горище і видряпалися на дах будинку.
Небо було блакитне, як і завжди, тож цього разу не йшлося про гору, що дихає вогнем. Зате вся долина вкрилася білою ватою: гори, дерева, річка і їхній будиночок. А ще було холодно, набагато холодніше, ніж у квітні.
— Оце й називається Різдвом? — здивувався Мумі-тато. Він набрав у лапу вати, зачудовано її розглядаючи. — Цікаво, це росте з землі чи впало з неба? — запитав він. — Мало би бути дуже неприємно, якщо воно з’явилося враз.