— Чому ж бідолашна? — здивувався Нюхмумрик.
— Як це — чому? Вона ж повіддавала все, що мала! — ніяк не міг заспокоїтися Чмих. — Надаремно! Бо ж не померла!.. Хоч потім позабирала все назад?
Нюхмумрик закусив чубук люльки, звів угору брови.
— Маленьке нерозумне звірятко… — мовив він. — Вона з усього зробила потіху, а потім влаштувала велику забаву. І збудувала будинок для покинутих діток. Звичайно, тітонька була вже застара для пірнання з аквалангом, але вулкан таки побачила. Потім помандрувала до Амазонки. З того часу ми про неї більше нічого не чули…
— Такі виправи потребують чималих коштів, — недовірливо зауважив практичний Чмих. — Вона ж усе роздала…
— Хіба? — усміхнувся Нюхмумрик. — Якби ти уважно слухав, то почув би, що у тітоньки залишилося ліжко з шатром, а воно, любий Чмиху, було зроблене із чистого золота, прикрашене діамантами та сердоліками.