— Та що ти кажеш! — скрикнув Чмих, раптом зацікавившись. — Лікар вважав, що тітонька будь-якої миті може померти, хоча не наважувася їй цього сказати?
— Десь так приблизно, — ствердив Нюхмумрик. — Але ж тітонька моєї мами була не з лякливих, тож запитала, скільки їй ще зосталося жити. Потім вона подалася додому і замислилася. Кілька тижнів — не так вже й багато.
Раптом тітонька згадала, що замолоду мріяла досліджувати береги ріки Амазонки, навчитися пірнати з аквалангом, виношувала думки про великий веселий притулок для покинутих дітей, а ще їй хотілося помандрувати до вулкана, який вивергає вогонь, і влаштувати розкішний банкет для всіх своїх друзів. Але тепер уже, звичайно, надто пізно! До того ж, друзів у неї зовсім не було, бо ж тітонька все життя колекціонувала гарні дрібнички, а це потребує часу.
Щодалі вона думала, то сумнішою ставала. Вона бродила кімнатами будинку, намагаючись знайти розраду серед любих серцю речей, та вони її вже не тішили. Навпаки, тітоньку діймав смуток, що все це доведеться залишити на землі, коли сама вона потрапить до раю. А думка про те, що там, на небі, доведеться починати колекцію спочатку, також її не звеселяла.
— Бідолашна пані! — не стримався Чмих. — А не можна було взяти з собою хоча б одну маленьку дрібничку?
— Ні, — суворо відповів Нюхмумрик. — Заборонено! Але ж помовч і слухай! Однієї ночі лежала тітонька моєї мами в ліжку, втупившись поглядом у стелю, і думала важку думу. Її звідусіль оточували розкішні меблі з безліччю гарненьких дрібничок, які були усюди: на підлозі, на стінах, під стелею, на шафах, у шухлядах. Раптом їй здалося, що вона задихається від тієї купи речей, які не давали їй ані краплини розради. І тоді їй на думку спав чудовий вихід із ситуації. Ідея була такою веселою, аж тітонька засміялася сама до себе, миттю збадьорилася й встала з ліжка, щоб ліпше думалося.