Тепер, після всього, що трапилося, важко збагнути, як крихітне звірятко Чмих дало себе вмовити віддати Седрика. По-перше, Чмих ніколи нічого не віддавав, скорше навпаки… А по-друге, Седрик, справді був дивовижним!
Седрик не жива істота, а річ, зате яка річ! Спершу могло би здатися, ніби це маленький плюшевий песик з вичовганою до блиску головою і затертого до дірок від надмірної любові, однак, коли приглянутися, ставали помітними очі, схожі на справдешні топази, а ще маленький справжній місячний камінь на ошийнику.
До того ж, Седрик мав неперевершений вираз мордочки, він не був схожий на жодного іншого маленького песика. Цілком можливо, що коштовні камені мали значення більше для Чмиха, ніж вираз мордочки, та все ж Чмих любив Седрика.
Щойно віддавши Седрика, він одразу розпачливо пожалкував про це. Чмих не їв, не спав, не розмовляв. Лише каявся у своєму вчинку…
— Любий маленький Чмиху, — стурбовано сказала якось Мумі-мама. — Якщо ти так страшенно любиш Седрика, то міг би принаймні подарувати його комусь, хто тобі до вподоби, а не доньці Капарулі…