Човни один за одним причалювали до берега, згортаючи вірила. На пустельному березі не було де яблуку впасти від гатіфнатів, які вже повитягали свої суденця на суходіл і тепер розкланювалися одні з одними. Скільки сягало око, повсюди бродили білі пихаті істоти, вклоняючись одне одному. Вони стиха шурхотіли, без упину махаючи лапками. А прибережна трава шепотіла у них під ногами.
Мумі-тато стояв осторонь, напружено видивляючись у натовпі гатіфнатів своїх супутників. Йому було дуже важливо відшукати їх, бо ж тільки з ними він був трішки знайомий. Гм… дуже трішки, щоправда. Та все ж…
Однак Татові гатіфнати загубилися в юрмовиську, де всі були схожі одні на одних мов краплі води.
Раптом Мумі-тата охопив жах, точнісінько, як це трапилося на Павучому острові. Натягнувши капелюха ще глибше на очі, він спробував прибрати грізного та самовпевненого вигляду.
Капелюх видавався єдиною абсолютною, незаперечною річчю на цьому дивному острові, де все було білим, шепітливим та непевним. Тато Мумі-троля уже не мав справжньої довіри до самого себе, однак на свого капелюха покладався беззаперечно. Капелюх був чорним, надійним. На внутрішньому боці Мумі-мама написала: «М.Т. від твоєї М.М.», щоб зуміти вирізнити його з-поміж усіх інших високих капелюхів на світі.
До острова причалив останній човен, його витягнули на рінь, і гатіфнати одразу стихли. Вони усі як один звернули на Тата свої червоняво-жовті очиці й посунули на нього.