То трапилося давно, але спогади не полишали його. І ось одного чудового надвечір’я Тато вирушив у дорогу.
Було спекотно, Тато брів навмання.
Він не наважувався ні про що думати чи прислухатися до своїх відчуттів. Просто йшов назустріч заходові сонця, примруживши очі з-під капелюха та насвистуючи якусь простеньку мелодію. Дорога вела то вгору, то вниз, повз нього мандрували дерева, зникаючи за спиною: що далі він йшов, то довшими ставали тіні.
Коли сонце занурилося у море, Мумі-тато вийшов на довгий кам’янистий пляж, де уривалися всі шляхи. Сюди ніхто не прагнув вибратися на прогулянку. Тато ніколи ще не бачив цього похмурого сірого узбережжя, що означало лише одне: тут, власне кажучи, закінчувався суходіл і починалося море.
Тато все ж зійшов до самої води і задивився на море. І звісно — хіба могло бути інакше? — уздовж берега поволі проплив маленький білий човник, якого підганяв вітерець.
— Це вони, — спокійно промовив Тато і замахав лапами.