«Мурська Сиринада» нахилилася носом вперед, затріщала й застогнала, немов з переляку. Та вже наступної миті гордовитий корабель, виборсавшись з полону моху, випростався і стрімко полинув лісом. Закрутилися лопаті, весело зафуркотів гвинт — наші шестерні не підвели! Твердою лапою тримав Фредріксон стерно і провадив наше судно поміж стовбурами дерев.
Такого спуску на воду ще ніхто не бачив! Квіти та листя сипалися дощем на палубу. Заквітчана, немов на свято, «Мурська Сиринада» тріумфально подолала останній відтинок шляху і бадьоро плюснулася на річкове плесо.
— Пильнуйте дно! — звелів Фредріксон (він саме намірився вискочити на мілину, щоб випробувати свою конструкцію з гумовими колесами).
Я уважно приглядався до поверхні ріки, та помітив тільки якусь червону бляшанку, яка підстрибувала на хвилях віддалік на лінії курсу нашого судна.
— Що це, цікаво, за бляшанка? — запитав я.
— Щось вона мені нагадує, — зауважив Потішник. — Не здивуюся, якщо в ній сидить знайомий нам Верть.