Думка була така щемко моторошна, що я повернувся до неї ще раз, поринаючи все глибше й глибше у її тенета… Для мене не існувало навколо нічого іншого, окрім поринання у незвідані глибини.
Мене охопило страшенне хвилювання. Я підвівся і тупнув по крижині, щоб переконатися, чи вона мене витримає. Витримала. Тоді я тупнув ще раз, сильніше, і крижина не витримала. Я по самі вуха булькнув у студену зелену воду, безпомічно перебираючи лапками над грізною безоднею. А хмаринки, неначе нічого й не трапилося, пливли собі безтурботно небом.
Не приведи Боже, котрась із цих страхітливих тіней у воді проковтне мене! Цілком можливо, ця потвора принесе моє вухо додому і скаже своїм діткам: «їжте скоренько, доки не вистигло! То вухо справжнього мумі-тролика, не щодня випадає поласувати таким смаколиком!»
Або ж мене винесе на берег з трагічним пучком водоростей за вушком… Пані Гемулева заплаче, розкається у своїх вчинках і скаже усім знайомим: «Ах! Він був таким незвичайним мумі-тролем! Шкода, що я збагнула це надто пізно…»
Я саме дійшов у своїх фантазуваннях до власного похорону, коли відчув, як хтось обережно скубає мого хвоста. Кожен, хто має хвоста, знає, як високо цінується ця рідкісна оздоба і як блискавично реагується у випадку, коли йому загрожує небезпека чи образа гідності. Одразу притлумивши свою непогамовну геніальну уяву, я, сповнений рішучості до дії, миттю видряпався на крижину і якось дістався берега. А там, у безпеці, мовив сам до себе: «Це була Пригода! Перша Пригода у моєму житті! Тепер і мови не може бути про те, щоби й надалі зоставатися у притулку пані Гемулевої. Віднині я беру свою долю у власні лапи!»