А тим часом десь у потаємній, цілком приватній схованці заснуло, обгорнувшись хвостиком, непривітне кошеня.
Пізно вночі, коли всі вже поснули, Тато Мумі-троля почув жалібний звук. Він сів у ліжку і прислухався.
Дощівка дзюркотіла у ринвах, а несправне віконце на горищі раз у раз гупало на вітрі. Ось знову почулося жалісне скигління. Тато одягнув халат і вирішив оглянути будинок. Він зазирнув до ясно-блакитної кімнати, потім — до жовтої і наостанку — до кімнати в цяточку. Ніде ані шелесне. Тоді Тато відчинив двері на ґанок і визирнув надвір. Посвітив кишеньковим ліхтариком на сходи, у траву; в променях світла дощові краплини виблискували, мов діаманти.
Вітер наче з припони зірвався.
— Ой лишенько! — скрикнув Мумі-тато. — Хто тут?
Під порогом сиділо щось мокре, нещасне, з вусами і чорними блискучими очима.