Було це десь наприкінці липня. Над Долиною Мумі-тролів зависла спека. Навіть мухи не мали сили дзижчати. Знемагали запилені дерева, річка обміліла й ледь дзюркотіла спраглими дощу левадами. Вода вже не ставала морсом у чарівному капелюсі (якого, зрештою, перепросили й поставили на комоді перед дзеркалом).
День у день сонце пражило Долину, сховану поміж узгір’ями. Уся дрібна живність поховалася по своїх прохолодних земляних нірках, замовкли птахи.
Спека вплинула й на друзів Мумі-троля, вони тинялися один поза одного й раз у раз сварилися.
— Мамо! — попросив якось Мумі-троль. — Придумай нам якесь заняття. Так гаряче, що ми скоро перегриземося…
— Я вже це зауважила, любі дітоньки, і мушу зізнатися, що радо позбулась би вас на якийсь час… — мовила Мама. — Може, вам ліпше перебратися до печери на кілька днів? Ви б цілими днями ніжилися в морі й нікому не заважали…