— Як було страшно! — мовила Хропся. — Ніколи більше й не подивлюся на годинника!
— Час вкладатися до сну, — звеліла Мама. — Ніхто нині більше не розмовлятиме, ба, навіть не думатиме про комету! А що вона накоїла, встигнемо побачити і завтра…
Коли всі вляглися й понатягали ковдри на носи, Нюхмумрик дістав гармонію. Переконавшись, що всі звуки й тони — низькі та високі — повернулися, він заграв колискову. Цю колискову добре знала Мама, а тому стиха почала підспівувати Нюхмумрикові:
Спіть, малята. Споночіло. І, розпушивши хвости,
Мчать комети знавісніло у незвідані світи.