Посумніле товариство побрело далі, усе вище й вище, їх долала втома і дошкуляла холоднеча. Врешті вони вирішили зупинитися, щоб дати перепочинок ногам, — сиділи, мовчки вдивляючись у сизі хвилі туману. Раптом суцільна пелена роздерлася, а неозоре море імли опинилося у них під ногами. З того місця, де вони стояли, воно видавалося м’якеньким і ніжним на дотик, так і кортіло пірнути, увійти в нього і потанцювати.
— Тепер ми стоїмо понад хмарами, — урочисто проказав Нюхмумрик.
Усі троє глянули на небо, якого вже так давно не бачили.
— Що це? — нажахано прошепотів Чмих.
Небо втратило блакитний колір, натомість забарвилося неприродним багрянцем.