Я зіскочив з ліжка з першими ударами сполохобитного дзвона. Спросоння довго не міг знайти свій одяг. Він чомусь виявився не там, де я його залишив звечора. Я вискочив надвір.
Над табором роїлася хмара відьмаків. Дракони не встигали набирати висоту — й тут-таки ставали легкою здобиччю мітлетунів. Але чому вони підпускають ворога так близько до себе? Чому ще й досі не підсмажили й не перетворили на вугілля жодного відьмака?
— Ми зневогнені! — яструбом упав з неба Спарт, мало не збивши мене з ніг, хоча міг і зовсім розчавити. — Гайда на спину! Треба забиратися звідси, доки нас усіх не знищили! Жоден дракон не може дихати вогнем! Це кінець!..
Я прожогом кинувся в шатро й дістав з-під подушки Смарагдову Книгу. "Драконів зневогнено… — гарячково думав я. — Але ж як? Щоб здійснити потрібне заклинання, слід мати частину тіла Хранителя драконів, відтяту від нього живого. Спарт не потрапляв у полон, він тут. І, здається, у нього все на місці…
Так і не знайшовши відповіді на купу запитань, я стрибнув на спину Спартові.
— Потрібно знайти Геліуса! — крикнув я.