Вартові, як виявилося, добре пам’ятали про ту екзекуцію, і спогади вочевидь були не найприємнішими: обидва здоровила наввипередки кинулися відчиняти браму.
Із п’ятим боєм годинника Гаврик і Джульєтта увійшли до тронної зали замку.
Навпроти вхідних дверей на троні з драконячих ребер возсідав Нарит. Щоразу, коли Джульєтта бачила трон, у ній просто закипала ненависть до повелителя Міста, обидва її серця гупали так голосно, що Гаврикові доводилося затуляти вуха, аби не оглухнути. Нарит щоранку спостерігав напади Джульєттиної нелюбові й отримував від цього неймовірну насолоду. Він розумів усю безпорадність дракониці й упивався своєю беззаперечною владою та магічною силою. Тим паче, що саме Джульєтта зі своїм малим другом букою щоранку приносила Наритові ціле відро його могутності.
Смола з Чорного озера день у день поповнювала силу чарівника.
— Ага, ось і мої довгождані друзі! — зареготав Нарит. — Що ви мені там принесли? Чи не відерце солоденької смоли? А що це так стукає голосно? Чи не гарячі дівочі серденька?
Гаврик із Джульєттою стояли перед лихим чаклуном похиливши голови.