— Ми вже й так занадто низько, — стривожено гукнула Джульєтта. — Поглянь, озеро прокидається!
Справді, ще мить тому нерухома, блискуча поверхня водойми раптом вкрилася великими пухирями. Вони роздувалися до розмірів середньої повітряної кулі, а потім лунко лускалися, посилаючи в небо сірі звивисті хвости димів.
— Ще крапельку, сестричко, — наполягав Гаврик, — бо з цієї висоти мені не дістати.
Дракониця заплющила очі й знизилася ще на кілька метрів.
— Є! Тримай висоту! — гукнув Гаврик і, вправно перебираючи руками, почав підтягувати за мотузку вже повне відро.
Озеро відреагувало миттєво. Ніби відчувши (чому ніби?), що його стало менше на ціле відро, воно вистрелило вгору десятками чорних струменів.