— Мабуть, нам не обійтися без пояснень того лепрехуна. Поклади-но до мого наплічника мисливських ковбасок…
Шмигун
Замок чорною горою височів над цілим Містом. Він був окрасою і… більмом. Більшість міщуків із острахом і ненавистю дивилися в бік неприступного замку, захоплювалися його величчю й здригалися від його понурості. Замок ніби випромінював холод і зло. Пригноблені мешканці міста багато б віддали за те, щоб цей камінний велет перетворився на порох, забравши з собою в небуття й свого господаря. Але ж… замок, ніби недремний вартовий Наритової влади, нависав над Містом.
Навколо гранітних мурів ще з давніх часів було вирито рів. Ніхто не знав напевне, чи мав той рів дно,, чи ж пронизував страхітливим кільцем усю Землю. Приблизно на півкілометровій глибині виднівся густезний сірий туман, а що було під ним — важко й уявити.
Замок Нарита дірявив небо п’ятьма високими вежами: Ближньою, Дальньою, Місячною, Чорною та Карликовою.
Потрапити до замку можна було лише через єдину браму. До неї з одного боку рову на інший було перекинуто міст, який у разі потреби навіть на ніч піднімали вартові тролі. Ще був повітряний шлях. Та навіть перелетівши рів на крилах, ніхто не ввійшов би до Наритової фортеці, якщо тролі не відчинили б ворота.