Понтію було несолодко. Він метався з боку в бік поміж смертоносними струменями й бризками смоли. Варто було схибити хоча б на сантиметр, і пугача було б збито.
Але він настирливо провокував озеро на нові й нові постріли, намагаючись кружляти там, де здіймалася велика зеленувата смоляна бульбашка.
Вона росла й росла, стаючи схожою на гігантський кавун, та чомусь ніяк не могла дозріти й вистрелити в небо, як решта пухирів.
Та ось нарешті зелений пухир переповнився й вибухнув. Із нього простісінько в напрямку Понтія вирвався потужний зеленкуватий струмінь. Він ніс щось сліпучо-зелене.
Це була Смарагдова Книга буків.
Понтій не мав права схибити. Він на льоту схопив Книгу і з останніх сил піднявся на недосяжну для озера висоту.