Усі знали, що песиголовці завітали до кав’ярні не пломбір їсти. Вони були найвірнішими прислужниками Нарита, його охороною та солдатами. їхня жорстокість не знала меж. На відміну від тролів, песиголовці були ще й доволі кмітливими. Вони, крутячи навсібіч своїми бульдожими головами й вивчаючи присутніх, пройшли до стійки кав’ярні й почали про щось розпитувати Марту.
Джульєтта одразу помітила, як таємничий відвідувач у віддаленому кутку з появою нових гостей пірнув під стіл. Рачкуючи підлогою під столами, він почав пробиратися до виходу.
У цей час Марта щось сказала песиголовцям і тицьнула ножем, яким різала телятину на канапки, туди, де щойно сидів загадковий чоловічок. Наритові вояки прожогом кинулися до дальнього столу. Проте на ньому стояв тільки напівпорожній кухоль. Один з песиголовців люто гаркнув і, розмахнувшись сталевою булавою, розтрощив на друзки посудину. Собакоголові почали нишпорити очима по кав’ярні.
Тим часом утікач шмигонув під стіл Гаврика та Джульєтти. Тепер дракониця його розгледіла — це був старий лепрехун. Його червоний жупанець геть забруднився пилом та розлитим на підлозі грогом, трикутний капелюх з’їхав набакир, у руці втікач тримав згорнутий у сувій чорний зшиток. Утім, щойно старий заповз під стіл, книжечка почала зеленіти просто на очах у здивованих дракониці й буки. Ця зміна, здавалося, справила більше враження на самого лепрехуна, ніж на добувачів смоли. Погляд його заяснів, і він миттю простягнув Гаврикові свого зошита.
Раптом від задоволеного скаженого викрику песиголовців на столах забряжчав посуд, і бідолаха в трикутному капелюсі зрозумів, що його помітили.
— Нарешті я знайшов тебе, — прошепотів лепрехун. — Сховай…